Виставки

Заквітчана пісня у вишивках Лариси Зоріної

   
  Несе Галя воду, коромисло гнеться
  А за нею Ваня як барвінок в’ється...
  Їхали козаки, із Дону додому,
  Підманули Галю, забрали з собою...
  Ой, ти старий дідугагн, ізігнувся як дуга
  А я молоденька гуляти раденька...

  Лавина мелосу народного, водограй гумору, смішне й сумне водночас - це картинки життя духу народного, але раптом вже дотепно й художньо правдиво втілені на папері. Авторка цих щемно наївних і дитинно мудрих малюнків самодіяльна художниця і вишивальниця Лариса Зоріна.
Проглядає в них світ якоюсь мірою фантастичний, бо витворений її уявою, але й разом з тим на диво знайомий і близький нам; та це й зрозуміло - адже це світ українського народної культури. Ці ілюстрації до українських народних пісень - не що інше, як породжене ними в душі самодіяльної художниці ще одне явище цієї культури. Глядачі виставок захоплено відмічають, що «виявляється народна пісня може ’’звучати’’ і так». І в тому, що авторство такого звучання належить саме Ларисі Зоріній (музичному керівникові дитячого садка «Сонечко» селища Новгородка), є певна закономірність. 
Самодіяльна художниця Зоріна Лариса народилася 1960 р. в давньому козацькому селі Устинівка, що розкинулось на мальовничих берегах невеликої степової річки Березівки. З дитинства росла в сім"ї, де до творчості були небайдужі всі. Художником і музикантом у своєму селі вважався дідусь і від нього залишилось декілька у картин з сільськими пейзажами. Малювали батько, брат, вишивали мати та бабуся. Очевидно, спостерігаючи за їхньою роботою непомітно вчилася бачити красу і Лариса. Сталося так, що свою основну роботу вона пов’язала з музикою. Закінчила культосвітнє училище і все своє життя навчає дітей співу. А малюванням Лариса зайнялась лише в тридцять років, після трагічної смерті чоловіка. Художниця згадує: 
"Залишившись самотньою, відчула потребу на чомусь зосередитись і відволіктись, заповнити болючу порожнечу. Одного разу готувалась до новорічного свята у дитсадку, і, щоб діти, які ще не вміли читати, швидше вивчили колядки, вирішила проілюструвати їх. Спроба виявилась вдалою. А потім діти в садочку чудово сприйняли й інші веселі та яскраві картинки, почали краще запам’ятовувати тексти: "Жили у бабусі два веселі гуси...", "Грицю Грицю до роботи...", "Ой під вишнею, під черешнею...". Природно ожило на папері :
Вийди вийди сонечко, на бабине полечко, 
На дідове зіллячко, на наше подвір’ячко!
Диво народної пісні народило маленьке диво - малюнка - теж у суті своїй органічно народного й разом з тим позначеного аматорською індивідуальністю
Лариса раптом, захопившись новою для себе справою, повірила у власні сили, і з-під її пензля невимушено почали з’являтися десятки ілюстрацій, а згодом не тільки до дитячих пісень, колядок чи веснянок, які співали її вихованці в садочку, а й до цілком дорослих пісень, які завжди лунали у її сім"ї. Так народились кумедні і веселі композиції "Ой, там на товчку, на базарі...", "Чоловіче, я слаба, приведи мені попа...", "Ой, наступала та чорна хмара...." та інші.
Про яскраво виражений оптимізм своїх робіт Лариса говорить так: "Останні роки жити стало дуже тяжко і, очевидно, на противагу цьому мені хочеться малювати щось світле, оптимістичне і веселе, щоб давало якусь надію і втіху як тому, хто творить, так і тому, хто споглядає. Інколи, чим тяжче буває на душі - тим чомусь веселішими виходять малюнки. Дивно? Але це так. Коли я малюю, заглиблююсь в ілюзорний, але живий і близький для мене світ українського села з його звичаями, обрядами, фольклором, де живуть мої дещо гротескні персонажі, з якими я ніби і сама спілкуюсь. Тому переважно люблю ілюструвати жартівливі пісні".

А відтак, за досить короткий час Лариса зробила неповторні гуашеві малюнки більш як до півсотні народних пісень, що були показані на її першій персональній виставці в місті Кіровограді. З часом тематика робіт розширилась і з'явились кілька тематичних серій гуашевих малюнків «Українські народні календарні свята», «Весільні ритуали». У своїх роботах значну увагу самодіяльна художниця приділяє зображенню сільської природи: тут неодмінно калина, тополі, верби над ставом, чепурні солом’яні хатки в оточенні мальовничих садків. На деревах завжди висять червонобокі яблука та величезні жовті груші-«дулі», запах яких, за словами Лариси, завжди нагадує їй безтурботне сільське дитинство. А ще в роботах багато квітів, які так любить художниця.
- Якби я могла, то всю землю засадила б квітами, чорнобривцями, мальвами, айстрами, маками, бо вони приносять красу, добро і радість,- говорить авторка, - а відтак всі мої малюнки- це мій реальний світ, в якому я хочу і можу відчувати себе радісно і повноцінно.
Малюнки Лариси багатобарвні, виконані переважно чистими фарбами. При композиційному аналізі їх виявляєш, що всі вони (від найперших і до останніх), ідеально урівноважені згідно кольорового контрасту. Лариса зауважує щодо цього: «Інтуїтивно прагну, щоб якийсь один колір не «давив» на інші.» Ритмічно повторюючись, основні маси кольорів організовують композицію, а потім доповнюються численними дрібними елементами для рівноваги тону і кольору. Очевидно, тому на її роботах так багато птахів, тварин, квітів, розмальованого посуду, яскравих килимів та вишитих рушників, а персонажі завжди у святкових багатобарвних костюмах, з детально вималюваними орнаментами. А відтак помітно, що на виставках біля кожної з її робіт довго затримуються глядачі. Адже ці переважно гумористичні картинки так цікаво розглядати і в деталях. Помітно, що художниці найбільше подобаються яскраві кольори: червоні, зелені, жовті. В роботах використовуються їх 2-3 відтінки. А поскільки її малюнки виконані переважно в одному форматі то, вивішені в один ряд на виставці, вони створюють якийсь один безкінечний і веселий мультик.
На районних, обласних і республіканських виставках роботи Лариси Зоріної завжди вирізняються яскраво вираженим індивідуальним почерком. При цьому останнім часом помітна і певна еволюція її творчої манери, яка проявляється в ускладнені колориту, композицій та у більшій вимогливості до лінії малюнка, який як і раніше, обов'язково підкреслюється тонкою контурною лінією.  
В її творчому доробку є вже кілька оформлених дитячих книжок з серії "Казки Єлисаветградщини", посібник з народознавства для дитячих садків "Грайлик" (автор О. Попов), збірка дитячих віршів поетеси Л Баранової "Капелюшок для киці" та ін. А в майбутньому їй хочеться побачити ще й календар народних свят та збірник українських пісень з власними малюнками.
Час від часу Лариса працює і над композиціями великого формату з широкими панорамами природи і села, це "Українське весілля"," Ой, на Івана Купала...", "Різдво" та ін. Придивившись уважніше до облич персонажів, створених художницею, помічаємо, що кожен з них має свій надзвичайно виразний характер, деякі з них нам уже знайомі з інших робіт. Бачимо, що часто вони переходять з однієї картинки в іншу, беруть участь у літніх і зимових обрядах, торгують на базарі, товаришують або ворогують між собою. Виявляється, що багатьом з них авторка вже дала власні імена, і, навіть знає, хто в цьому, створеному її уявою селі де живе, хто кому родич і в яких стосунках з іншими односельцями знаходиться.
Звісно, що, працюючи в дитсадку з дітьми і розуміючи важливу виховну роль скарбів національної традиційної культури для дітей, вона в своїх роботах переважно і відображає те, що наш народ ні за яких умов не повинен втратити мову і фольклор, звичаї та обрядовість. 
Розглядаючи роботи Лариси, помічаємо, що авторка прекрасно знайома з давніми народними традиціями. Так, у композиції "Весільний поїзд" бачимо велику кількість специфічних етнографічних деталей, які відображають регіональні особливості весільного обряду на Кіровоградщині. Це рушник, простелений на воротях, а поруч вогнище - це народні засоби для ритуального очищення молодої і гостей (як представників чужого роду), перед заходженням у двір батьків молодого; молоді, сидять на скрині з приданим, віз традиційно застелений килимом з хрещатим малюнком (бо хрест - найкращий магічний оберіг і захист від всілякої порчі); молодим зв"язали руки рушником, - "щоб був міцний сімейний союз", а червона горілка у руках боярина в пляшці, оперізаній червоною ниткою та ще й з прив"язаною калиною і колосками пшениці засвідчують, що молода "чесна"; про це говорять і червоні стрічки на гостях; за возом впізнаємо свата, оперізаного навхрест рушниками-оберегами, котрі за народними віруваннями є найвищими символами роду, а тут ще й узаконюють свата, як головного розпорядника весілля.

Поряд з різнохарактерними персонажами, кожен з яких жваво реагує на події, обов'язкові в її картинах собаки, коти, корови, гуси, які теж мають свій виразний настрій: раді, здивовані або сердиті і цим підсилюють розуміння сюжету. Цікавими персонажами її малюнків, що завжди привертають увагу глядачів, є також колоритні і смішні традиційні образи народної демонології: русалки, відьми, чорти, змії.
Природне прагнення наповнити світ красою і гарними речами помітне в прискіпливому відтворенні художницею числених виробів традиційного декоративно-прикладного мистецтва. Героїв своїх картин художниця одягає у яскраві з вишивками українські костюми, багато сюжетів розгортаються у розмальованих світлицях, на фоні яскравих килимів, рушників, доріжок, а на столах, прикрашених різьбленими орнаментами, - традиційний розписний посуд.
Результатом давнього захоплення Лариси Зоріної вишивкою стала її третя персональна виставка, організована працівниками обласного художнього музею, на якій експонувались колоритні і яскраві картини з народного життя, але вже вишиті на тканині вишуканою художньою гладдю. Поскільки на кожну роботу вона затрачує кілька місяців, тому жартує:" увесь свій час вишивю, а в перервах ходжу на роботу". 
Останнім часом значно розширилась тематика її робіт, помітне глибоке зацікавлення давньоукраїнською язичницькою символікою та обрядовою культурою, природовідповідної філософії та оптимістичного світогляду якої, очевидно, так не вистачає нам в житті сьогодні. Тому сприйняття майстринею давніх традицій народу як матеріалу, який потребує переосмислення і вживлення в сучасне життя з його специфічним ракурсом бачення та розуміння речей є явищем закономірним і цілком відповідає духу і настрою нашого часу. Мабуть, не випадково серед її персонажів з’явився і загадковий козак Мамай, що сів по-східному під калиною і роздумує про щось: чи то про земне, чи про небесне...
***
Отож, говорячи про засади творчості Лариси Зоріної, можемо висловити думку, що оптимізм, котрий є суттєвою рисою більшості її картин, відбиває доброзичливу вдачу художниці, відтворює сутність такої творчості, що концептуально збігається з фольклорною ідеєю перемоги добра над злом. При цьому її образна мова виразно індивідуальна і її картини не сплутаєш ні з якими іншими. А власний принцип художнього мислення, в якому нерозривно поєднується колективний досвід народного малярства й творча особистість, переконливо ілюструють сюжети, що не є канонічними для народної картини, зокрема ілюстрації до народних пісень, зображення язичницьких релігійних свят, обрядів та ін. Але близькість її творів до традиційної народної картини очевидна і простежується як в певній канонічності, так і в варіативності мислення. Відчутно, що зв’язок творчого мислення художниці з фольклором, народною обрядовістю глибоко внутрішній, підсвідомий, тому все, що створене її руками, зігріте теплом її душі.