"Українська дерев’яна архітектура"
З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування, транспортні засоби. У них було особливе, шанобливе ставлення до дерева як до матеріалу живого й одухотвореного, прихильного до людини. Аж до кінця 18 ст. всі в Україні – від простого селянина до ясновельможного гетьмана – були щиро переконані, що жити слід тільки у дерев’яному будинку чи палаці, бо кам’яні та цегляні будівлі є вкрай шкідливими для здоров’я. В історико-культурологічному плані це переконання зіграло злий жарт з українським народом. Мурованих палат, замків, храмів будували мало, а дерев’яні, яких було безліч, усі загинули – тож історична та культурна спадщина України виявилася штучно збідненою. Проте, якою вражаючою була наша дерев’яна архітектура, ми можемо лише здогадуватися на підставі результатів археологічних досліджень, захоплених описів мандрівників-іноземців та тих окремих дерев’яних пам’яток, які ще вціліли.
Основним і наймасовішим витвором дерев’яної архітектури в Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування: житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор, передавалися з покоління в покоління. На жаль, зразків архітектурного фольклору з кожним роком залишається дедалі менше. Познайомитися з кращими з них можна в музеях народної архітектури та побуту.
В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для сезонного чи тимчасового – колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для зберігання всього найціннішого, погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли (сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко – колодязь із «журавлем», а також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський. Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови призвели до появи унікального явища – окружного двору, який у Карпатах називали граждою. В ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору, утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою. Це – ніби наочне українське втілення знаменитої англійської приказки: «Мій дім – моя фортеця».
Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні – сіни, комора; а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням (дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа. Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев’яними дощечками – ґонтом чи дранкою.
Декор в українській дерев’яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі, що завжди були на виду; застосовували принцип художнього контрасту (контраст кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав максимальний мистецький ефект.
Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна). Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.
Традиційні українські млини – це витвори народної інженерної думки, що забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно безпечній енергії. Найстародавнішими на наших теренах є водяні млини. Вітряні з’явилися тільки у 18 ст.
Найвищих злетів українська дерев’яна архітектура досягла в церковному будівництві. Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти. І не випадково. Адже храм – не лише осередок духовного спілкування людини з Богом. Це також центр громадського життя.
Дерев’яне церковне будівництво в Україні розпочалося ще до офіційного запровадження християнства. З часом воно стало масовим і справді народним .Саме в дерев’яному будівництві майстри зберігали композиційні принципи та архітектурні форми, заповідані предками. Водночас це була робітня нових форм для всієї національної архітектури, зокрема мурованої та елітарної.
У дерев’яному церковному будівництві основним будівельним матеріалом був сосновий, дубовий, грабовий брус, обтесаний найчастіше на чотири канти. Використовувалися також кругляк (круглі колоди) та плениці або плахи (круглі колоди, розрізані вздовж). Цілу будову зводили без застосування залізних цвяхів чи інших залізних конструктивних елементів. Це пояснюється не браком заліза чи невмінням його використовувати, а мудрістю давніх будівельників: вони давно помітили, що залізні елементи, іржавіючи від вогкості, роз’їдали деревину, послаблюючи міцність і жорсткість конструкцій. Тож у разі необхідності замість залізних з’єднувальних елементів застосовували тиблі – кілочки з твердих порід дерева (дуб, бук).
Як підмурки для храмів і дзвіниць використовували вертикально вкопані в землю обрубки дубових колод – так звані стояни, або стендари. З кінця 18 ст. церкви та дзвіниці почали ставити на кам’яні або цегляні підмурки.
Довговічність будь-якої дерев’яної будівлі залежить від того, наскільки надійно вона захищена від руйнівної дії вологи – дощу та снігу. Для українського підсоння характерна досить велика кількість опадів, особливо в Карпатах. Тому дахи тут робили високими, стрімкими, щоб дощова вода і сніг н них не затримувалися. Вкривали дахи ґонтом – тоненькими клинчастими дощечками, а також дранкою і тесом (тонкими дошками). Нижні частини стін додатково захищали від опадів опасанням або піддашшям – невеликим дашком, що оточував будівлю по периметру й спирався або на стовпчики, або на виступи нижніх вінців зрубів, зроблені у вигляді кронштейнів.
Представлені на сторінках альбому архітектурні дива створено за допомогою самої лише сокири та інших найпростіших інструментів. Саму тому вони справляють враження рукотворної, майже скульптурної роботи й ніби бережуть тепло рук давніх майстрів.
Усі відомі в Україні дерев’яні церкви належать до одного з двох основних типів: тридольного або хрещатого. Тридільний храм є найпоширеніший. Він складається з трьох основних зрубів: центрального – нави, східного – вівтаря та західного – бабинця. Такі церкви бувають одноверхими і триверхими. Хрещаті храми, як правило, центричні, п’ятизрубні або дев’ятизрубні. Вони мають непарну кількість верхів – один, три, п’ять, дев’ять.
У всіх типах дерев’яних церков об’єднуючим модульним елементом був центральний зруб, верх якого завжди робили щонайменше на один ярус вищим від бічних. Серед тридільних храмів найпоширенішим були типи з прямокутною чи восьмигранною назвою, гранчастим вівтарем і таким же або прямокутним бабинцем. У церквах хрещатих типів центральний зруб здебільшого був квадратний і за шириною дорівнював бічним раменам. Висотні пропорції храмів різнилися залежно від регіону.
Серед уцілілих дотепер дерев’яних церков знаходимо і найпростіші типи, подібні до хат чи навіть комор, і водночас – найрозвиненіші, такі як Троїцький собор у Ново московську, що не моє аналогів у мурованому зодчестві. Дерев’яна церковна архітектура так само різноманітна, як і природа України: високі, неначе смереки, бойківські церкви, витончені лемківські, винятково гармонійні подільські, присадкуваті галицькі й волинські, а також найвищі, багатозаломні – у східних регіонах, де вони колись височіли, немов маяки серед степу.
Дзвіниці – особливі споруди, невід’ємні від церковних комплексів. Їхні архітектурні форми беруть початок від стародавніх сторожових і фортечних башт. Нагадуванням про це є так зване підсябиття (назва походить від поняття «під себе бити») – консольна галерея горішнього ярусу, що теоретично дозволяє оборонятися від нападників, стріляючи в них зверху або скидаючи вниз на їхні голови каміння тощо.
Серед дерев’яних дзвіниць відомі два основні конструктивні типи – каркасний і зрубний. Конструктивний тип залежав від техніки дзвоніння: розгойдування всього дзвона чи тільки його язика. Техніка розгойдування всього дзвона, що була пов’язана зі значними динамічними навантаженнями, вимагала жорсткішої конструкції дзвіниці. Тому в західних регіонах, де здебільшого розгойдували весь дзвін (Галичина і Волинь), переважаючи каркасні дзвіниці, а в решті регіонів – зрубні чи зрубно-каркасні (нижній ярус зрубний, верхній – каркасний).
Фахівці й досі не дійшли згоди у питанні стосовно кількості регіональних шкіл в українській дерев’яній церковній архітектурі. Проте мистецький аналіз храмів дозволяє нам стверджувати, що відмінності між усіма регіональними школами менш суттєві, ніж спільні риси. Це пояснюється єдністю українського етносу та його архітектурно-будівельної практики.
Пам’ятки дерев’яного будівництва є найбільш вразливою частиною національної культурної спадщини. Вони гинуть від води, вогню, жуків-короїдів і шашелів, а найбільше – від людської недбалості й безкультур’я. Тому не тільки в Україні, а й в усій Європі вчені ще з 19 ст. переймалися проблемою збереження для нащадків здобутків народного дерев’яного зодчества. Однією з найпоширеніших і найефективніших форм збереження цих пам’яток стали музеї просто неба. Зараз в Україні є кілька таких музеїв: у Києві, Переяславі-Хмельницькому, Львові, Чернівцях, Ужгороді та в селі Крилос поблизу Івано-Франківська. Тут традиційне будівельне мистецтво українського народу представлене своїми найвищими досягненнями.
І все ж таки це національне надбання під дією невблаганного часу поступово відходить у минуле. Вивчити його, зберегти й передати наступним поколінням – у цьому вбачають свою місію сучасні науковці, архітектори, співробітники музеїв і реставратори.
Л.Орел, Л.Стогнота
НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНИ НА МЕЖІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Пропоноване видання висвітлює сучасний стан українського ужиткового мистецтва, зокрема вишивки, ткацтва, гончарства, ковальства, народного малярства, писанки, обробки дерева, дитячої іграшки тощо, подає твори окремих майстрів, які працюють в народних тра¬диціях. Праця створена на матеріалах, зібраних до 2000 р. під час днів ремесел та етногра¬фічних ярмарків у Музеї народної архітектури та побуту України Національної Академії Наук України. Крім того, використано роботи майстрів з музейної колекції. Розвиток і відродження деяких видів українського ужиткового мистецива свідчать про високий художній смак, уміння і великий потяг до творчості нашого народу. Разом з тим, на превеликий жаль, в роки нашої незалежності змушено згорнули свою роботу всі худож¬ні осередки України.
Книга є цінним внеском в історію українського народного мистецтва, навчальним посібником за програмою "Народне мистецтво'', а також для практичного використання народними майстрами.
Видання здійснене завдяки фінансовій підтримці родини Тамари та Миколи Степаненків
Віддруковано у ТОВ "Вістка"
Лідія Орел
Українські рушники
Книга про історію та технологію виготовлення українського рушника, його місце в культурі і побуті українського народу.
Значна увага приділена сировині та технології виготовлення полотна. Найбільше місця відведено рушникові як хатній прикрасі та його ролі у весільному обряді. Розкрито функцію рушника у хліборобських обрядах, будівництві хати, хрестин тощо. Визначено також типи рушників за історико-етнографічним районуванням України. Додано покажчик термінів, схеми технік вишивання та ткання рушників, а також докладна бібліографія. Видання багато ілюстроване.
Видання є цінним внеском в історію народного мистецтва; воно станс в пригоді вишивальницям та ткалям, може бути посібником для навчальних закладів, а також гарним українським сувеніром.
© Лідія Орел, текст і упорядкування. 2003
© Вікторія Рябініна, фото, 2003
© Олена Гайдамака, малюнки, 2003